RFI: Les LGBT, laissés pour compte des changements en Ukraine?

Intervention dans la séquence Bonjour l’Europe, sur RFI, le 25/03/2016

L’Ukraine se débat toujours dans ses efforts de réformes pour renforcer l’Etat de droit et instaurer un système de justice indépendant qui soit au service des citoyens. Parmi eux, la communauté des Lesbiennes, Gays, Bisexuels et Transsexuels, LGBT, qui sont discriminés depuis toujours dans le pays et dans la région en général. Malgré quelques avancées législatives, la réalité est toujours problématique. Sébastien Gobert est à Lviv, dans l’ouest de l’Ukraine, où on a récemment assisté à une nouvelle explosion de violences. 

anti-gay_protesters_in_Ukraine_throwing_stones_insert_courtesy_of_Olena_Shevchenko_of_Insight
Photo: Olena Shevhenko, organisatrice. 

Que s’est-il passé? 

Pour le dire simplement, c’est un Festival de l’Egalité, patronné par des organisateurs LGBT, qui devait se tenir le 19 mars dans le centre de Lviv. Il s’est transformé en esclandre, sous la pression de plus de 150 jeunes cagoulés. En plein centre-ville, ils ont assiégé l’hôtel où les participants s’étiaent rassemblé, et en ont molesté et blessé plusieurs, entre autres en leur lançant des pierres.

En soi, des violences contre la communauté LGBT, ce n’est pas une nouveauté. Les tentatives d’organiser des Gay Pride à Kiev se soldent chaque année par des échauffourées.

Ce qui est plus inquiétant ici, ce sont les discriminations et violations de l’Etat de droit dont ont été victimes les organisateurs à tous les niveaux. Le maire de la ville, Andriy Sadoviy, a d’abord refusé de soutenir l’évènement. La police a refusé d’y allouer des forces de protection. Les organisateurs avaient réservé de nombreuses chambres dans un hôtel du centre, mais la direction leur a refusé l’entrée à leur arrivée. Quand les jeunes hooligans sont arrivés à l’hôtel et ont donné les premiers signes d’agressivité, la police a mis une heure à se rendre sur place. Elle a procédé à une évacuation désordonnée des participants du festival depuis le centre-ville, après quoi la plupart des hooligans sont rentrés chez eux. Seuls quelques uns des plus excités ont été arrêtés, relâchés après quelques heures.

Et une semaine après, y-a-t-il des avancées pour punir les provocateurs? 

Non seulement il n’y a pas de poursuites en justice, mais en plus, la faute de ces violences est rejetée sur les organisateurs eux-mêmes par les politiques, de nombreux médias, et l’Eglise. On reproche aux initiateurs du festival une mauvaise organisation, et un mauvais timing. Le maire de Lviv s’est même dédouané en dénonçant une provocation organisée par la Russie. Il a été épaulé en cela par l’Eglise, qui condamne régulièrement les minorités sexuelles. Le patriarche orthodoxe Filaret a ainsi récemment déclaré que l’homosexualité est un crime comparable au meurtre.

Mais tout en rejetant la faute sur les organisateurs, la justice ne s’inquiète pas des manquements du maire à ses devoirs constitutionnels de garantir le droit d’assemblée et de manifester. Les insuffisances de la police ne font pas l’objet d’une procédure particulière non plus.

C’est donc cela qui fait scandale. Lviv, cette ville toute proche de la Pologne, se vante d’être la plus tolérante et la plus européenne des villes d’Ukraine. Lorsque la Révolution a éclaté contre le Président autoritaire Viktor Ianoukovitch, le maire était le plus fervent garant de la liberté de manifester. Mais l’ouest de l’Ukraine reste très religieux, conservateur et patriarcal. Alors dès qu’il s’agit des minorités sexuelles, il semble qu’il n’y ait plus de tolérance ou de garanties constitutionnelles qui tiennent.

Cela veut-il dire que les LGBT sont les laissés-pour-compte du mouvement de réformes actuels? 

Oui et non. Ils ont récemment obtenu quelques succès, notamment à travers l’adoption d’une loi anti-discrimination sur le lieu de travail. Mais encore faut-il que cette loi soit effectivement appliquée et qu’un changement s’opère dans les mentalités. Les LGBT sont toujours vus comme des éléments déviants, voire étrangers, à la société ukrainienne. Dernière en date: selon le maire d’Ivano-Frankivsk, une autre ville de l’ouest du pays, on ne peut pas être à la fois Gay et Patriote, ce qui met véritablement les LGBT au ban de la société, dans un pays en guerre.

Même si ces discriminations ne sont pas une nouveauté, ils mettent les efforts de l’Ukraine à mal pour obtenir le soutien des Pays-Bas dans un référendum crucial prévu le 6 avril, mais aussi pour obtenir une libéralisation du régime de visas Schengen pour que les Ukrainiens puissent voyager plus librement en Europe. Et déjà qu’il y avait beaucoup de spéculations politiciennes sur ces questions. Mais les vieux démons de l’Ukraine, l’homophobie latente, l’irresponsabilité politique ou encore la justice sélective, montrent bien qu’il n’y a rien de garanti.

Ecouter la séquence ici

Into the void: some thoughts on the Ukrainian healthcare system

This is a personal account of some experiences with Ukrainian healthcare system

“You are really French? Oh, my. I cannot believe I have a Frenchman for Christmas Eve. For me and me only. Take off your coat. Such a nice present. Are you a real one, a real Frenchman I mean? Where do you come from? Please lay down on this table. How is it, there, in France? I dream about it since I am a little girl. Open the mouth”. The nurse is ecstatic as she prepares me for the X-Ray. In her fifties, she sounds joyful and romantic – she probably is. Her machine seems antiquated and rusty – it definitely is. I look sick and tired – I really am. Yet it mostly feels like I am bewildered and passably annoyed.

Earlier that day, I had come to this hospital to check with a specialist on a kind of sinusitis-bronchitis I had not managed to cure back in France. It all developed in a nasty way on the flight back because of the cabin pressure in high altitude. My friend insisted on me going to check by her friend specialist in a Ukrainian public hospital. That kept me from calling to a private clinic to ask for them to come over and give me a home consultation. Fair enough. Anyway, as this was obviously a sinusitis with early signs of a bronchitis, I was just expecting to go and see the doctor, get checked, receive a diagnosis, buy a few medications at a nearby pharmacy and run back home to cure myself.

I should have known better: Ukrainians see it differently. After the initial check-ups, I was directed to two different heads of departments. One woman was about to go on a lunch break when she saw me coming in. Hence she hurriedly butchered my finger in order to get some blood samples. Another nurse proved more tender. She resolved to give the Frenchman the X-Ray of his life. For a sinusitis. Nothing was done about my bronchitis as we were not in the proper hospital department.

IMG_3302

It was not the first time I witnessed the Ukrainian healthcare system turned into such a festival of tests and check-ups. I do consider myself a very obedient patient and I have been taken care of in quite different countries. I try not to criticise the Ukrainian system from a French point of view, as a lesson-giver and « I know better » person would do. People survive here as they do in France. Who am I to judge a healthcare system that seems to suit the majority of the population…? Yet on this specific occasion, being sick and dizzy, I couldn’t help myself thinking that, where I come from, a sinusitis is usually diagnosed after a 10-minute consultation. Every other Westerner I would later tell the story would be very surprised with such impressive measures. But ok. Better being checked and not say anything. Anyway, all it had to come down to was a set of pills and pain-killers. I would be home soon. That’s what I thought.

In Lviv, this time, doctors hardly prescribed any pills. Instead, they ordered daily injection of antibiotics by way of dripping and a whole set of shots. Which basically forced me to come back to the hospital every day for five days, lay down for over an hour and spend the rest of the day weakened and dizzy, that is to say physically unable to perform any job or social activity. It was extremely annoying and demeaning. But ok. If that’s what it takes to get better, let’s do it. Plus, the staff was extremely polite and patient and competent. As I had to come in during the Christmas period, the hospital was generally empty and some nurses took time to act charming and cute. And professional. So if that’s what it takes…

5 days passed. I showed up to the doctor for a check-up after a long Ukrainian Christmas weekend, she went on to check one of my ears – only one – and ordered three days more of drips and shots.  With no further explanation, a nurse took me to a “palat” (common hospital room, in Ukrainian) and I was shot, again. No one ever checked my lungs. I grew seriously depressed because of the very perspective of further inaction. My friend undertook to discuss my case with her friend doctor. She came back a few minutes later all smily and shiny. « We toasted to Christmas with 50 grams (millilitres) of cognac. We haven’t seen each other for a long time, you know. What about you? Just stand still, there is nothing to do but to wait ».

And then it all came back to me. All these anecdotes I had heard of over the past few years I spent in Ukraine. All this data I collected in the course of my interviews and researches. “I have a lot of friends who simply ‘disappear’ and stay in their local hospitals for a week or so, just because the doctor ordered it”, one foreign friend told me once. “Ukrainian patients don’t really ask why. It’s just like that”. His Ukrainian girlfriend actually refuses to go to hospitals unless she really has to. “If I check in to the hospital, I will come out in after looooonnnng time, and maybe even in a worse condition…”

The story echoes with what Health minister Kvitashvili told me once during an interview. Namely that Ukraine’s healthcare system has oversized nominal capacities, which are inherited from the Soviet tradition of “let’s have as much as we can in terms of quantity even if it does not translate into quality”. “Ukraine has 9 beds per 1000 population. Sweden has a much more developed welfare state is a much more socially oriented state, has 2,7 beds per 1000 inhabitants. The average length of stay is 13 days in hospitals in Ukraine, 5 in Sweden”, the minister told me. I myself was almost taken in because of the sinusitis. I assume now that no one wanted to bother with a Frenchman in the midst of the Christmas break.

IMG_3293

It may be fun to think of it in the way that I am just a spoiled foreigner who criticises everything that he does not fully understands. Yet my forced inaction for most of the first two weeks of the year got me thinking. I would be fine. But what about other cases, other diseases, other treatments? The Ukrainian tendency to over-hospitalise may have dramatic consequences in the sense that it totally disrupts lives. A friend at the WHO was very eloquent on this one. “The patient has to adapt to the system, not the other way around. It is extremely rigid and not adequate. In most of the countries in the world, the system aims at keeping you active and socially responsible. In Ukraine, the patient is supposed to stop everything he does to comply with the treatment doctors ordered ».

My WHO friend continues: « I remember the case of this businessman, very active and employer to some 30 people. He was diagnosed with a benign form of tuberculosis. Doctors ordered him to stay in the hospital for three months. After a few weeks in, he decides to leave and go back to work. His situation worsens. Then he comes back. Doctors first refuse to treat him because they accuse him of non-compliance with the treatment. His situation worsens. Eventually they admit him and keep him in. He develops an intra-mural infection. Now he has a multi-resistant form of tuberculosis, his business is down and his employees are jobless. It’s absurd to follow such a rigid approach. It is all the more so frustrating that the technology does exist to produce a proper diagnosis and to treat the patient in a way that he would not be contagious or weak after a few weeks! If this businessman was correctly diagnosed, he would have received a proper treatment while being still active”.

But then it turns out that the system is both extra-rigid and very much not understandable. In normal time one would get barked at for not leaving one’s coat in the « garderobe » (coat room) or for not wearing « bacils » (medical blue plastic shoes) in specified areas. When I came in over the Christmas weekend, I was waived away and blessed to do pretty much anything I wanted. Coats on me, dirty shoes on the floor, melted snow in the « palats ». Hygiene? We will deal with it after Christmas.

I remember one of my former flatmates in Kyiv suffering from an infection in a sensitive spot: she had to stay in quarantaine in one of the hospitals in downtown Kyiv for a few days – that means one of the best hospitals in the city. That meant laying down on a Soviet-looking bed with overused sheets. That meant having hot water just a few minutes per day. That meant buying her own toilet paper and soap. I am still not sure it was the best environment to cure such a sensitive infection.

Long story short: I am not sure my treatment was all necessary. I believe it could have been more precise and more efficient, without it keeping me from active life for so long. But again, what do I know…? I have no medical qualification, I cannot understand the doctor’s logics. Am I being over-critical in writing these lines? Impatient? Ungrateful? Childish? Dunno. I would go over all these thoughts everyday – I had nothing better to do. During one of the dripping sessions, a nurse approaches me. It’s time for my shut in the butt. This nurse is new, I have not seen her before. It turns out that she also really enjoys me being French. « Say something in French », she kindly asks as I take my pants down. « Merci Mademoiselle, d’être aussi gentil avec moi », I answer. « Oh, it sounds so nice. But I did not understand anything but ‘Mademoiselle’. Anyway. Stand still ». Shot. « Please put it back on. Take your time and you can go home whenever you want. Ah, it’s so good. For just a couple minutes, I was a ‘Mademoiselle’ again. It’s been a long time. Look, what can I tell you? I know ». « O Revouare, Mossieur! » I am so dizzy from the shot I don’t even realise she is gone.

RFI: Ukraine: la campagne de vaccination contre la polio n’a pas de succès

Reportage diffusé sur RFI, le 20/12/2015

 

L’Organisation Mondiale de la Santé demande l’instauration d’un état d’urgence en Ukraine pour lutter contre le retour de la poliomyélite, plus connue sous le nom de polio. Cette maladie infantile, qui peut mener à la paralysie quasi-totale du corps, avait disparue d’Europe en 2010, jusqu’à ce que deux cas soient déclarés en septembre dernier. L’OMS et le ministère de la santé mènent campagne de vaccination à marche forcée, mais très lente, car les résistances sont nombreuses…

Screen Shot 2015-12-21 at 10.04.36

Dans le petit cabinet de pédiatrie, dans le centre de Lviv, tout est prêt. Les règles d’hygiène est bien respectées, des livres et jouets sont là pour distraire les enfants. Les vaccins anti-polio sont bien conservés dans un réfrigérateur. La seule chose qui manque à l’infirmière Svitlana Onishchuk aujourd’hui, ce sont les enfants, candidats à la vaccination.

Svitlana Onishchuk: Il y a quelques temps, la télé a commencé à montrer des cas d’enfants morts, soi-disant à cause du vaccin. Beaucoup de parents ont commencé à avoir peur. Les semaines précédentes nous avons eu des journées au cours desquelles nous pouvions vacciner 200 enfants d’un coup. Mais aujourd’hui, nous n’en avons eu que 47. 

A la mi-décembre, c’est déjà la seconde campagne de sensibilisation, qui cherche à augmenter un taux de vaccination dramatiquement bas: entre 30 et 40% des enfants d’Ukraine ne seraient toujours pas vaccinés. Et pour cause: la campagne a mauvaise presse, dans les médias et les réseaux sociaux.

IMG_3227

Le fils d’Oksana Kalmykova a aujourd’hui 5 ans. Il souffre de nombreux problèmes de santé, que sa mère attribue à un vaccin anti-polio administré 3 ans plus tôt. Rien ne permet de confirmer cette hypothèse. Mais Oksana Kalmykova a une opinion bien tranchée.

Oksana Kalmykova: La vaccination, c’est de la roulette russe. Certains réagissent bien, certains ont des problèmes, comme mon fils. Et s’il y a problème, personne ne prend ses responsabilités! Alors je ne conseille à personne d’aller faire vacciner leurs enfants. 

Le dernier scandale en date qui agite les médias concerne des vaccins français de Sanofi Pasteur. Achetés par le Canada, délivré par les Nations Unies, ils sont gratuits pour les Ukrainiens.

IMG_3229Beaucoup estiment néanmoins qu’ils ont été endommagés pendant le transport par avion, et qu’ils doivent être jetés.

Nataliya Timko: Ce sont des bons vaccins. On peut les décongeler et re-congeler dix fois, ils ont été bien conservés, selon les règles d’utilisation de l’OMS. 

La doctoresse Nataliya Timko est en charge du département d’épidémiologie dans la région de Lviv. La panique est injustifiée, dit-elle, et elle révèle une ignorance plus profonde.

Nataliya Timko: La moitié du personnel soignant dans la région ne croit pas à un retour de la polio. Si eux n’y croient pas, comment peuvent-ils convaincre les parents de faire vacciner leur enfant! 

Au siège de l’OMS à Genève, l’expert en polio Oliver Rosenbauer s’inquiète de ces résistances locales. D’autant qu’elles s’ajoutent à des facteurs structurels, propres à l’Ukraine, qui ralentissent les progrès de la campagne de vaccination.

Oliver Rosenbauer: Il ne faut pas oublier les raisons principales: il n’y a pas assez de vaccins dans les hôpitaux régionaux, ils sont mal distribués à travers le pays. Il y a encore beaucoup de parents qui veulent faire vacciner leurs enfants mais ne peuvent pas; parce qu’il n’y a pas de vaccins disponibles! 

Autrement dit: le risque d’une diffusion du virus est réel, car la campagne de vaccination n’atteint pas suffisamment d’enfants. La situation est encore loin d’être catastrophique, mais le cas de la polio trahit aussi les carences du système médical ukrainien, incapable de protéger la population contre des risques d’épidémies sérieuses.

Ecouter le reportage ici

5.ua: БУТИ ЄВРОПЕЙЦЕМ – ОЗНАЧАЄ НЕ ТІЛЬКИ БУТИ КРАЇНОЮ НА МАПІ: ЙДЕТЬСЯ ПРО ПРИНАЛЕЖНІСТЬ ДО СПІЛЬНОТИ ЦІННОСТЕЙ

Інтерв’ю на 5.UA, опубліковані на 11/08/2015

English version here

Французький журналіст Себастьєн Ґоберт, який вже більше 4-х років працює в Україні, в ексклюзивному інтерв’ю 5.ua розповів про свої враження від України, те, чим наша держава цікава світовим ЗМІ, про події на Майдані і на Донбасі, а також свої думки про те, як Україні стати повноправною частиною європейської спільноти.

Screen Shot 2015-08-14 at 10.48.55

УКРАЇНА – ВЕЛИЧЕЗНА КРАЇНА, ПОВНА ІДЕЙ І НОВИХ ІНІЦІАТИВ, ЯСКРАВИЙ ВИБУХ ЯКИХ МИ БАЧИЛИ НА МАЙДАНІ

– Чому Україна? Чому Ви вирішили тут працювати?

– Я жив у різних європейських країнах протягом багатьох років, в основному у посткомуністичному просторі: в Латвії, Польщі, Угорщині – і багато подорожував цим регіоном. У квітні 2011-го в мене з особистих причин з’явилася можливість приїхати в Україну і почати тут жити. Після багатьох зустрічей і можливостей, я почав працювати як журналіст і кореспондент франкомовних ЗМІ. З того часу я ніколи не думав про виїзд з України, оскільки знаю, що моє життя буде тісно пов’язане з цією країною ще багато років.

– Про Україну світ масово заговорив під час Майдану і подій на Сході. Чи була Україна цікава західним медіа до цього?

– Не все так просто. Україна була цікавою для світу і світових ЗМІ довгий час. Цікавою не з точки зору подій і сенсаційних справ, а цікавою в плані дослідження країни, культурних та народних історій тощо. Те саме відбувається з кожною країною у світі – ви не почуєте багато про Іран, Аргентину, Чад та Швецію, окрім великих подій, які викликають міжнародний резонанс.

Навіть якщо західні ЗМІ не говорили про Україну щодня, як це було протягом останніх двох років, Україна все одно постійно була цікавою і згадуваною. Це була велика пострадянська країна, з населенням у 46 мільйонів, на порозі ЄС і Росії, дуже різноманітною – від Львова до Донецька, від Чорнобиля до Криму…

Я можу вас запевнити, що в мене як у іноземного кореспондента було багато роботи зі самого початку – від весни 2011-го до початку Євромайдану. Різниця, яка потім сталося, була з точки зору кількості (я почав писати набагато більше) і якості (у мене було набагато менше часу, щоб зосередитися на реальних проблемах, оскільки я передавав топові новини).

– Які проблеми Ви висвітлювали до минулорічних подій?

– Як іноземний кореспондент, пов’язаний з Україною все більше і більше, я пробував пов’язати роботу і особисті інтереси – пробував знайти історії, які були цікаві в країні і доречні західній аудиторії. Звичайно, це – підйом Сім’ї, Тимошенко у в’язниці, мовний закон, імпорт газу з Росії, перспективи видобутку сланцевого газу, Євро-2012, феномен Курченка, шоколадна війна тощо.

Важливо, щоб журналістика, зокрема іноземна, не фокусувалася виключно на проблемах України. Україна – величезна країна, повна ідей і нових ініціатив, яскравий вибух яких ми бачили на Майдані, я мав можливість розповісти про місцеві ініціативи з покращення життя сіл, про активізацію громадян проти незаконних забудов, про нові ЗМІ, про інноваційні підприємства, про культурні проекти і т.д.

Дещо можете побачити у моєму блозі: Nouvellesdel’Est.

Screen Shot 2015-08-14 at 10.48.59
– Ви багато їздили Україною. Чим, на Ваш погляд, різняться між собою регіони?

– Країна дуже різноманітна, але я б ніколи не сказав, що вона була розділеною, принаймні, до штучного розділення, спричиненого анексією Криму та війною. Відмінності очевидні між Києвом, Львовом, Донецьком, Харковом, Чернівцями, Ужгородом… Очевидно, можна побачити регіональні та географічні відмінності, різні етапи історії, різні економічні структури, різні стосунки з сусідніми країнами … Те, що я бачив схожого – це твердий шар збереженої радянщини, кулінарія, інфраструктура, політичне життя.

– Де Вам сподобалося найбільше?

– Складне питання. Я справді насолоджуюся Львовом, Вінницею, Києвом, Харковом та Одесою. Я захоплений Карпатами, люблю місцевість навколо Харкова і Чернігова, мені подобається проводити час на Волині, басейн Дніпра, між Каневом та Херсоном – просто чарівний. Складне питання.

У НАСЕЛЕНИХ ПУНКТАХ, ЯКІ ПЕРЕХОДИЛИ ПІД КОНТРОЛЬ ТО ОДНІЄЇ, ТО ІНШОЇ СТОРОНИ, МІСЦЕВІ МЕШКАНЦІ ПАМ’ЯТАЮТЬ ЛИШЕ АТАКИ УКРАЇНСЬКИХ ВІЙСЬК. ЦЕ СВОГО РОДУ ПСИХОЛОГІЧНА ШИЗОФРЕНІЯ

– Ви висвітлювали події української Революції. Були на Майдані 18-20 лютого?

– Звичайно. Я йшов у натовпі з Майдану вгору по Інститутській 18 лютого вранці і під час спалаху насильства був на боці революціонерів, тікав з ними, щоб уникнути поліції, був свідком вторгнення Беркуту на Майдан, провів цілу ніч і наступний день на Майдані. За весь час Революції я був на Майдані практично щодня.

У ніч на 19 лютого, виснажившись, я пішов на кілька годин поспати. Прокинувся наступного дня близько 11 ранку: трагічна стрілянина на Інститутській вже закінчилася. Коли я прийшов на Майдан, там лежало багато тіл, хоча багатьох загиблих вже вивезли. Решту дня пам’ятаю дуже розмито.

– Стикалися з представниками міліції та Беркуту?

– Під час Революції – ні. Я контактував з політиками із Партії регіонів і представниками влади, але з правоохоронцями – ні.

– Ви були на Сході. Де саме?

– Ой, знову складне питання. Я був у різних місцях, від Харкова до Маріуполя.

– Потрапляли у небезпечні ситуації?

-Так само, як і всі інші, думаю. На Донбасі ставалося багато різних ситуацій, починаючи з неприємних оглядів на блокпостах і контрольно-пропускних пунктах і до поїздки у Дебальцеве під час облоги міста.

Слід згадати: оскільки я не працюю ні з фото, ні з відео (я пишу тексти і роблю записи для радіо), тому не шукаю важких боїв. Намагаюся зосередитися на економічно-соціально-гуманітарних наслідках війни. Через це я, наприклад, ніколи не намагався потрапити в Донецький аеропорт.

Screen Shot 2015-08-14 at 10.49.02

– Чи доводилося контактувати зі сепаратистами?

– Звичайно. Це одна з переваг іноземного кореспондента: я можу говорити з усіма сторонами конфлікту. Я був присутній на прес-конференціях, робив інтерв’ю, був свідком багатьох подій на території, підконтрольній сепаратистам.

– Як сприймає іноземних журналістів місцеве населення?

– Водночас і з недовірою, і з готовністю до спілкування. Місцеві жителі, які залишилися і/або підтримують владу сепаратистів, знають, що більшість західних ЗМІ засуджує дії проросійських і російських сил. Відтак вони вимагають від західних журналістів « писати і говорити правду ». Водночас, вони щиро бажають спілкуватися про свої болі і печалі – у них є багато питань для обговорення.

Одна цікава річ: в населених пунктах, які переходили під контроль то однієї, то іншої сторони, місцеві мешканці пам’ятають лише атаки українських військ і шкоду, завдану лише ними. Ця свого роду психологічна шизофренія – свідома чи ні – є серйозною проблемою у спілкуванні з місцевими жителями.

Коли справа доходить до роботи там, треба мати на увазі, що середовище не є вільним – навіть для іноземних журналістів. При дослідженні питань, пов’язаних з політикою, контрабандою, присутністю і діями російських військ, націоналізацією економічних активів і політичним тиском, важко зібрати інформацію і безпечно працювати. Українська сторона дуже жорстка у питаннях надання перепусток і дозволів на вільне пересування в зоні ATO. Але сепаратисти жорсткі з усім: прес-акредитаціями, дозволами на пересування і запитами на інтерв’ю.

МЕШКАНЦІ ДОНБАСУ ДОСІ ВІДЧУВАЮТЬ ПРИГНОБЛЕННЯ, РОЗЧАРУВАННЯ, ГНІВ І ЗАГРОЗУ

– Що, на Вашу думку, спричинило події на Донбасі?

– Наскільки я можу сказати, це трагічне поєднання різних чинників. По-перше, різке падіння економіки Донбасу, яке було спричинене місцевою владою і олігархами, та ігнороване Києвом. Це спричинило серйозне невдоволення в регіоні та психологічне нерозуміння: мешканці Донбасу працювали важко. У їхній уяві, важка праця означала покращення добробуту і годування решти країни. Більшість із них не бачили або не хотіли бачити ширше. Тому вони не розуміли упереджень щодо Донбасу в інших регіонах України і відчували – і все ще відчувають – пригноблення, розчарування, гнів і загрозу.

По-друге: маніпуляції з усіх боків: місцевої еліти та олігархів, місцевих ЗМІ, українських ЗМІ, російських ЗМІ.

По-третє: імперіалістичні проекти з російського боку: як кремлівської влади, так і авантюристів ультра-націоналістичного штибу, таких, як «Стрєлков» і Бородай. Війна на Донбасі виглядає тільки частиною ширшого плану із дестабілізації України та створення такої собі «Новоросії».

По-четверте: наплив бойовиків з різних країн різних ідеологічних спрямувань і з різними цілями: ідеологічними, авантюрними, грабіжницькими чи просто для втечі від нещасного життя на Уралі чи навіть у Франції тощо. Присутність цих авантюристів і найманців у конфлікті розмиває всі орієнтири.

По-п’яте: дуже слабка і недостатня реакція центральної влади у Києві – з різних причин. Краматорськ, Слов’янськ, Іловайськ, Дебальцеве та інші – українське політичне і військове керівництво зробило серйозні помилки на цьому шляху. Незважаючи на офіційні заяви, на мою думку, зараз центральна влада не хоче повернення Донбасу. Жодна з ініціатив Києва не змушує мене думати, що вони хочуть його назад.

– Як подолати наслідки війни на визволених територіях?

– Є декілька очевидних елементів: добре дбати про вимушених переселенців і розвивати країну таким чином, який повністю протилежний російській пропаганді і зробити це так, щоб населення Донбасу могло побачити своє майбутнє в Україні.

Що стосується загальної ситуації, то це буде болісно і займе багато часу. Я не маю на це відповідей: українці мають самі знайти свої власні відповіді.

Також потрібна серйозна робота для забезпечення якісної, достовірної інформації, щоб протистояти російській пропаганді.

УКРАЇНЦІ – ЄВРОПЕЙСЬКА НАЦІЯ ІСТОРИЧНО, ГЕОГРАФІЧНО, КУЛЬТУРНО ТА АБМІЦІЙНО

– Теперішня українська влада взяла курс на децентралізацію. На Ваш погляд, це правильний шлях? Чи не може це в майбутньому призвести до сепаратистських настроїв в окремих регіонах?

– По-перше: децентралізація хороша сама по собі як політичний процес. Тим не менше, вона може дати результат тільки в межах політичної та адміністративної системи, яка сама по собі є дієздатною. Тому потрібно реформувати державу, люструвати бюрократію, боротися з корупцією, перш ніж думати, що децентралізація може бути вирішенням якихось проблем.

Що стосується ризику зростання сепаратистських рухів, я не вірю в це. Сепаратистський рух є результатом поєднанням економічних, політичних і медійних факторів, а не наслідком децентралізації.

– Як сприймають теперішні українські події французи?

– Французька громадськість не повністю розуміє українські події. Через невігластво, через історичні непорозуміння, через потужну російську пропаганду, через слабку комунікаційну стратегію української влади і через дуже сильний, ірраціональний антиамериканізм у Франції, які приховують вади російського імперіалізму.

Загалом, я б сказав, що дії Росії дійсно налякали французьку громадськість: Наскільки далеко Путін може зайти? Що він хоче? Тим не менше, це не означає, що французька громадськість довіряє Україні і українській владі – через перебільшене упередження щодо українських добровольчих батальйонів і «Правого сектора», через місцеву корупцію та через обережне ставлення до українських революцій (Помаранчева революція не дала результатів, на які очікувала західна громадська думка, на відміну від Грузії…).

– Нещодавно делегація французьких депутатів відвідала Крим. Це була їхня особиста ініціатива? 

– Це було їхнє власне право і прерогатива. Те, що французькі депутати мають певні зв’язки з Росією і намагаються підтримувати хороші відносини з Кремлем – не новина. Питання в тому, що потрібно для того, щоб відбувся аналогічний візит французької парламентської делегації в Україну.

– Днями було скасовано контракт щодо постачання Францією Росії “Містралів”. Чому цей процес так затягнувся? Чому Франція так довго вагалася?

– Існує одне просте пояснення: політичне боягузтво. Це єдиний спосіб пояснити цю тривалу історію. Знаєте, французькі високопосадовці дійсно не повністю усвідомлювали українські події – так міністр закордонних справ Лоран Фабіус все ще закликав до виконання домовленостей між Януковичем і об’єднаною опозицією навіть після втечі Януковича з країни і зміни влади…

– Як Ви оцінюєте, чи достатньо кроків робить українська влада на зближення з ЄС?

– Мені здається, в тому-то й справа, що наразі промови і здійснення необхідних реформ поєднуються. Ми побачимо, чи ці слова втіляться у дії й ці реформи будуть повністю реалізовані: в цьому ключ.

Знову ж таки, існує проблема комунікації. Коли Петро Порошенко обіцяє лібералізацію візового режиму до 1 січня 2015 року або статус кандидата в ЄС до 2020 року… Важко повірити, що це можливо.

І, нарешті, інша частина проблеми полягає в самому ЄС: європейці не достатньо визначилися щодо України і не можуть дати їй чітких перспектив. У цьому проблема.

– Що, на Вашу думку, мають зробити українці, щоб стати європейською нацією?

– Українці – європейська нація історично, географічно, культурно та амбіційно. Проте, щоб стати європейцем у сучасному розумінні цього слова, потрібно дотримуватися духу і правил сучасної європейської інтеграції: верховенства права, свободи слова, підзвітності влади, системної боротьби з корупцією тощо. Бути європейцем сьогодні – означає не тільки бути країною на мапі: йдеться про приналежність до спільноти цінностей.

Наталя Корнієнко, 5.ua — 

L’Ukraine : Quinze années de progrès et de démocratie. 

Ce texte a été écrit par Bernard Wilem, un consultant belge pour les questions agricoles, établi dans l’ouest de l’Ukraine. Travaillant dans le pays depuis 15, il en est venu à écrire et publier ce texte sur ses expériences passées. 

En lire plus sur l’histoire et la ferme de Bernard Wilem ici. 

Une version ukrainienne du texte ci-dessous est disponible ici

Ce texte a été publié en ukrainien et remis en mains propres à plusieurs fonctionnaires et personnalités politiques de l’ouest de l’Ukraine. Aucune réaction n’est à noter à ce jour. 

Ce diaporama nécessite JavaScript.

——————————————

Illusions et désillusions d’un Européen dans un pays dont l’émergence était annoncée fin du siècle passé.

Je suis arrivé en Ukraine en 1999 en tant que consultant pour un projet d’investissement. Je n’avais aucune connaissance de ce pays mais un des collaborateurs belges nous parlait d’un pays au vaste potentiel dont la population fière d’un enseignement soviétique de haut niveau désirait un développement social et économique.

Lorsque des investisseurs occidentaux s’aventurent dans des régions du monde  annoncées comme prochainement  émergentes, le manque d’éducation et de formation des peuples, l’absence d’infrastructures, d’industrialisation, de système bancaire et la précarité politique et administrative ne les effraient pas plus que les chiffres économiques et les graphiques de balances commerciales.

Leur certitude est en effet que leur apport de compétences ajoutées à ceux de leurs concurrents va à plus ou moins long terme mener ce pays à ce que l’on comprend être la civilisation ou en tout cas dans un confort commercial  nécessaire à leurs profits.

Lorsque ces investisseurs s’aventurent dans des pays développés ou qui l’ont été à plusieurs niveaux  dont les principaux problèmes annoncés étaient uniquement politiques et qu’après le retournement politique et leur arrivée, ne peuvent que constater impuissants la dégringolade sur tous les fronts, ils doivent alors admettre leurs erreurs d’appréciations et d’étude de marché. La réalité ne devrait-elle pas être d’admettre une sous-estimation des conséquences de la corruption dont ils ont été des spectateurs ou acteurs à plus ou moins grande échelle.

L’Ukraine doit-être sur le plan économico-socio politique une des plus grandes déceptions de cette dernière décennie et assurément un cas d’école dans l’étude de ce virus indolore voire agréable à ses débuts qui mène irrévocablement à la mort lente du patriotisme dans des bains de sang : la corruption.

Il n’est pas calomnie d’affirmer qu’à quelques rares exceptions près l’Ukraine a régressé dans tous les domaines nécessaires à la construction d’un état prospère et démocratique.

Industrie ; la colossale infrastructure industrielle laissée par le soviétisme attendait dès le début des années 90 des investisseurs et techniciens pour une modernisation. La base était là, le marché existait et les matières premières et la main d’œuvre étaient sur place. Des hommes influents par leur manque de scrupule et de morale avaient compris qu’avec quelques menues monnaies, quelques menaces et des jeux d’écriture, il était facile de s’approprier des usines voire des complexes entiers. Les démonter, les démanteler, ensuite les piller rapportaient suffisamment pour pouvoir acquérir le reste de l’Ukraine et le pouvoir.

A l’exception de quelques multinationales qui se doivent d’être présentes aux quatre coins du globe même à perte à court ou moyen termes, peu d’industries autochtones ou étrangères propres peuvent annoncer à ce jour des bilans intéressants.

Agriculture ; les analystes ukrainiens et autres impliqués dans des projets d’agro-holding vont prouver par des chiffres et graphiques une croissance de l’utilisation des terres, des productions et des exportations. Si ces chiffres sont indéniables, les moyens pour y arriver nous amènent à la constatation d’un pillage de la terre ukrainienne et des ressources agricoles par quelques personnes, dont nous venons de parler.

La puissance financière et le pouvoir politique ont permis aux oligarques de s’approprier des droits de fermage à des prix réels défiant toute concurrence internationale. Le pouvoir qui est le leur, a concédé des crédits, leasing voire des dotations qui leur permettent grâce aux fonds du budget de l’état  de pomper les ressources agricoles à l’encontre de toute étique sociale, écologique et fiscale.

La plupart des programmes d’aides agricoles ont été partagés par entre les agro-holdings et autres oligarques bien avant que les petits exploitants n’aient été informés de l’existence de ces programmes.

Une agro-holding dont l’émergence a été facilitée par les magouilles d’état n’emploie que très peu de personnes locales, n’apporte aucun avantage social à la région, aucun revenu dans le budget, mais détruit les petits fermiers, l’écosystème, toute perspective d’agriculture durable ou biologique et de reprise d’exploitations agricoles moyennes indispensables pour l’équilibre du secteur agroalimentaire, du développement du tourisme et pour la survie des villages.

Comment la population rurale a-t-elle accepté les implantations des ces agro-holdings ? La réponse est malheureusement simple : la population rurale s’est habituée à la passivité face au pouvoir et à une vie précaire, leur annihilant toute ambition. La pression du pouvoir central et le graissage des élus et fonctionnaires locaux par les cadres des agro-holdings ont fait le reste. Alors qu’un petit fermier doit littéralement ramer pour finaliser des contrats de location, quelques sacs de sucres offerts aux bourgmestres et quelques arrangement en dollars avec des fonctionnaires suffisaient aux représentants des agro-holding pour obtenir en quelques semaines des milliers d’hectares d’un seul tenant (même si certains propriétaires étaient résistants ou non informés)

Si le pouvoir ukrainien a été suffisamment adroit  pour laisser l’implantation de quelques agriculteurs occidentaux, prouvant ainsi leur ouverture mais qui s’est frotté en Ukraine sait qu’après les premiers moments de charme, la pression négative et les incertitudes sont constantes. Je parle entre-autres des contrôles abusifs et partiaux des organes de l’administration qui vous poussent à mettre le doigt dans l’engrenage de la corruption.

Les lois sur la propriété de la terre et la politique agricole sont orientées uniquement sur le cirque des propriétaires des agro-holgings, et ce malgré les discours mielleux du pouvoir face aux politiques européens plus ou moins dupes et qui surtout n’ont rien à faire de l’Ukraine sinon de recevoir des graines à presser ou à distiller quels que soient les moyens de leur production.

Eaux et forêts ; le bilan n’est pas meilleur, après le pillage et l’exportation des culées de bois nobles sans se soucier de la nécessité de créer des menuiseries et autres ateliers, c’est maintenant le bois de chauffage qui est exporté vers l’Europe alors qu’aucune politique de distribution au peuple n’est prévue. Pourquoi le pouvoir aiderait-il les populations rurales à avoir droit à leur part de bois alors que des canalisations de gaz ont été installées dans la plupart des villages et que les habitants sont tributaires de cette énergie et impuissants face au prix dictés par les oligarques qui dans les faits contrôlent l’extraction et le transit. La faune a été détruite par la pollution due à l’agriculture, par les chasses sauvages et les pêches illégales en toute saison, ce qui ferme encore une des portes du tourisme.

Enseignement ; les facilités de la corruption et la paresse naturelle humaine ont gangrené tout le système éducatif, en commençant par l’école maternelle où sans pot-de-vin ou pression, les places sont refusées.

Dans les universités les étudiants passionnés et assoiffés de connaissances qui se refusent à céder (souvent par manque de moyens) à cette facilité d’obtention de diplôme par la corruption font pâles figures face à la meute de ces jeunes filles maquillées et vêtues comme dans les films de séries b et de ces jeunes hommes précieux qui se rendent aux cours au volant de 4X4, signes avant coureur de leurs prochaines fonctions.

Les jeunes qui obtiennent de vrais diplômes comprennent pour la plupart que leur avenir n’est pas en Ukraine d’où cette émigration des cerveaux, quant aux surdiplômés par le système de corruption, ils se chargeront de l’avenir de l’enseignement et du système administratif.

Il faut reconnaître un point positif par rapport à la formations des jeunes. Leurs talents pour les hautes technologies apportent en Ukraine un terreau de ressources humaines en informatique et télécommunications. Malheureusement ces ressources sont utilisées principalement par des compagnies occidentales qui avec de faibles investissements (locaux en location et matériel en leasing) exportent le produit par Internet, ce qui n’apporte pas grand chose à l’économie du pays.

Administration, Justice ; la situation des services publics, du système juridique et de la police, est ouvertement et incontestablement catastrophique.

Au début des années 2000, la corruption était bel et bien présente et connue, mais discrète. Aujourd’hui, un douanier, un juge, un procureur qui a travaillé deux ou trois ans avec un salaire de quelques milliers de Grivnas s’affiche avec une limousine, construit une villa (ou plusieurs) aux proportions faramineuses, passe des vacances plusieurs fois l’année et se monte un business improbable; tout cela sans le moindre scrupule et plus grave sans être inquiété.  Quel juge, procureur ou autre policier du fisc a intérêt à mettre fin au système?  « Puisque l’autre le fait, il n’y a pas de raison que je ne le fasse pas et rapidement et surtout à grande échelle car j’ai acheté ma place et qu’un autre peut me la prendre en payant plus ». C’est cette logique qui a développé exponentiellement une corruption sensible à tous les niveaux du pouvoir ces dernières années.

La plupart des procès se négocient entre les juges et les avocats en privés avant les audiences, la victoire est au plus offrant mais le perdant peut rejouer un second tour en appel, etc.…

Infrastructures ; depuis la chute de URSS, L’état des routes a toujours été un problème. Heureusement, dans le cadre du rapprochement avec l’Europe et de l’organisation de La Coupe d’Europe de football en 2012, des fonctionnaires et autres banquiers occidentaux ont littéralement balancé des crédits pour la rénovation des grands axes concernés par cette coupe d’Europe, à noter au passage que le coût de ces routes a été quelques fois plus élevé que leur construction en Europe pour un résultat de qualité moindre.

Cependant, l’entretien des autres routes n’est plus assuré depuis des années et si les touristes et nouveaux venus étrangers se laissent berner par des routes à peu près convenables entre les grandes villes la situation des routes secondaires peut être comparée à celle d’après guerre.

Le réseau d’électricité n’a guère à envier au réseau routier. Au début des années 2000, EDF pensait pouvoir obtenir une partie du marché de la distribution d’électricité en Ukraine et avait déjà investi dans une structure à Kiev, mais bien entendu les gens de pouvoir ont gardé le privilège de la distribution d’électricité, préférant utiliser les anciens réseaux sans aucune rénovation. La conséquence est que malgré l’augmentation de factures pour l’électricité dans les foyers, la qualité de l’électricité est inacceptable, sujette  aux coupures, à des irrégularités de tension, voire même des inversions de phases.

Quant au réseau de distribution d’eau, à l’exception des grandes villes ou une eau chargée en métaux lourds et  à la couleur souvent douteuse est distribuée et facturée, les villages ne disposent pas d’eau courante.

Tourisme ; Si l’Ukraine pouvait changer  radicalement et se débarrasser de la corruption et de la pieuvre des corrompus,  un nouvel afflux de touristes pourraient renaître, mais le tourisme des curieux du début des années 2000 fait partie du passé. La médiocre qualité des infrastructures, les prix des billets d’avion, la disparition du folklore et des traditions et la rareté de produits agroalimentaires spécifiques n’attirent pas les touristes.

Ne parlons pas de ce tourisme malsain nocturne, ni des hôtels hollywoodiens appartenant à ces chers oligarques à l’ambiance glaciale et sans âme.

Santé ; la ténacité et le professionnalisme soviétiques de chirurgiens et autres médecins et remarquable mais le problème de la corruption de l’enseignement et la fuite des cerveaux ne laisse rien présager de bon par rapport à la relève. A noter la présence d’équipement de pointe dans certains hôpitaux qui ont bénéficié de dons occidentaux, mais les opérateurs manquent.

A côté de cela, un malheureux atteint d’une crise d’appendicite peut s’attendre à des complications parfois fatales, s’il n’a pas de quoi se procurer les produits pharmaceutiques voire le matériel chirurgical nécessaire à l’intervention (sans parler de la disponibilité du personnel hospitalier).

Quoiqu’il en soit les fortunés se font soigner à l’étranger…

Les solutions ; pour entraver la corruption et pour former un budget suffisant pour le développement du pays, les solutions sont à ce point simples ou plutôt évidentes mais à l’encontre des intérêts des gens qui tiennent les rennes que personne n’ose en parler. Ne parlons que des solutions élémentaires telles que l’application des taxes douanières, taxes foncières, taxes sur les véhicules et de circulation, taxes sur les revenus, contrôles des situations indiciaires, etc.

Le premier ministre et le président ne cessent pas de parler de la lustration, comprenez en ce terme non pas une purification rituelle mais bien un contrôle des avoirs des élus et des fonctionnaires par rapport a leurs revenus. Si telle action semble naturelle et évidente pour un citoyen occidental, cette”lustration” serait une révolution des mœurs en Ukraine.

Des grandes questions se posent : Qui va “lustrer” ? Qui va être “lustré” ? Quelles seront les sanctions?

On peut difficilement imaginer les députés voter les lois qui vont les mettre eux et leurs copains fonctionnaires en prison ou provoquer la confiscation de leurs biens.

On parle maintenant d’une commission de lustration, mais les bruits courent que les places seront très chères pour être choisi comme membre de cette commission…mais que cet investissement serait amorti en quelques mois. Personne n’est dupe et ne croira en une lustration sélective réalisée par un comité sélectionné.

Pourtant cela devait être très simple : comparer les revenus des années précédentes des fonctionnaires avec leur niveau de vie et leur capital. Même si une très grosse partie de ces biens détournés se trouvent  à l’étranger ou dans des montages de sociétés obscures, les biens immobiliers et autres qui se trouvent en Ukraine représentent des richesses  faramineuses non déclarées et non taxées.

En toute logique un fonctionnaire ou un homme politique qui possède plus de biens que possible selon la somme de ses salaires devrait être taxé sur la différence outre les amendes et sanctions, sous peine de confiscation de ses biens s’il ne s’exécute pas.

En ce qui concerne le budget il y a plusieurs lacunes incompréhensibles:

-La contrebande ; Certains pays voisins encouragent le commerce avec les Ukrainiens en remboursant la TVA par un système TAX FREE sur toutes les marchandises, sachant pertinemment que la taxe d’importation et la TVA ne sont pas payées de côté ukrainien. Ainsi donc les consommateurs échappent à la TVA en achetant même leurs produits de premières nécessité dans les pays voisins, pis encore un commerçant peut ajouter à son bénéfice la TVA qu’il ne paye pas en achetant à l’étranger et en revendant en Ukraine au grand dam des fabricants et producteurs locaux et du budget. Il existe donc une contrebande de produits de première nécessité qui pourraient être produits dans le pays et dont les seuls bénéficiaires sont les douaniers et leur système de corruption qui profitent de leurs fonctions entraver l’industrie ukrainienne et le commerce intérieur.

-La quasi-absence de taxes sur les biens immobiliers et leur revenus. C’est-à-dire qu’un propriétaire de bâtiments ou d’appartements achetés à des sommes dérisoires par les systèmes de privatisations des années précédentes vivent grassement sans payer de taxe. Un système de revenu cadastral avec des taux de taxation au prorata des qualités des immeubles et selon leur destination ( habitation principale ou immeuble de rapport)  qui servirait également à fixer les tarifs minimaux locatifs afin d’instaurer des taxes sur les revenus locatifs apporterait au budget des sommes considérable et réinstallerait une logique dans le marché immobilier.

-La taxe sur les bénéfices des entreprises et le statut des entreprises privées doivent être révisés. Il est grand temps de mettre de l’ordre et de faire la différence entre le réel entrepreneur privé qui est soit artisan soit petit commerçant et les amalgames d’entrepreneurs privés, organisés par des structures commerciales importants en parfaite subordination pour éviter les taxes d’entreprises importantes.

Est-il normal que la facturation d’un séjour hôtelier soit divisée en une série de notes d’entreprises privées? En Europe tout lien de subordination entre un sous-traitant et son client est considéré comme fraude à l’encontre des lois sociales.

Le système et la catégorie d’entreprises « entrepreneur privé » qui aurait  du favoriser le développement artisanal est utiliser pour des montages dont le but est d’éviter les taxes et les charges sociales et de blanchir du matériel et des produits de contrebande.

Sans tournant radical, la destruction de la corruption et la volonté civile et politique de faire de l’Ukraine un pays démocratique prospère, des petits et moyens entrepreneurs occidentaux industriels ou agriculteurs, créateurs d’emplois et surtout de formations, ne reviendront pas et il sera très difficile de renouer avec la sérénité.

Depuis quinze ans que je suis en Ukraine, j’entends inlassablement de la bouche des citoyens ukrainiens, la même rengaine par rapport à la situation socio-économique: « l’état est tenu par des oligarques corrompus, l’administration est corrompue, la police et les tribunaux sont corrompus, les députés sont incompétents, etc. »

Lorsqu’on parle du sujet aux gens de l’administration, voire aux dirigeants, ceux-ci, avec un air sûr d’eux-mêmes déclarent sans scrupule: « Vous avez raison mais ce n’est pas moi qui peux changer le système ».

Sans crainte de dire naïvement une évidence, que les choses soit claires : « Il n’y a pas de corrompus sans corrupteurs ».

Dans ce cas Mesdames, Mesdemoiselles, Messieurs  les Ukrainiens de tous les niveaux, si vous êtes d’accord avec ce qui préсède, la balle a été quotidiennement dans votre camp. Qu’en avez-vous fait ?

Que personne n’oublie que les raisons des deux dernières révolutions, de l’annexion de la Crimée et de  la guerre à l’Est de l’Ukraine ont toutes la même origine : la corruption.

Bernard Wilem.

Україна: П’ятнадцять років прогресу та демократії

Цей текст написав Бернар Вілем. Він, бельгійський консультант які живе у Західній Україні. Він працює в Україні вже 15 років. Він вирішив написати цей текст про  своєму досвіді в Україні.

Французька версія тут.

Цей текст був відправлений у кількох осіби і політиків у Західній Україні.

Ce diaporama nécessite JavaScript.

———————————–

Ілюзії та розчарування європейця у країні, швидкий розвиток якої прогнозували у кінці минулого століття.

Я приїхав в Україну в 1999 р. у якості консультанта одного інвестиційного проекту. Я нічого не знав про цю країну, але один з моїх бельгійських колег розповідав, що це країна з великим потенціалом та  народом, який пишається  високим рівнем ще радянської освіти і прагне до соціального та економічного розвитку.

Коли західні інвестори наважуються податись до тих куточків світу, яким пророкують інтенсивний розвиток, то недостатній рівень освіти та професійної підготовки населення, відсутність інфраструктури, індустріалізації, банківської системи, політична та адміністративна ненадійність не лякають їх більше, ніж економічні показники та графіки торгового балансу.

Вони впевнені, що їх професійний вклад та вклад конкурентів рано чи пізно приведе цю країну до того, що розуміють під словом цивілізація, принаймні, до комерційного комфорту, необхідного для їх прибутків.

Коли ж західні інвестори приїжджають у розвинуті країни чи країни з високим рівнем розвитку окремих галузей, які мають, в основному, політичні проблеми,  вони змушені змиритись з їх помилками в оцінках та вивченні ринку. Чи не повинна реальність сприйматись як недооцінка наслідків корупції, спостерігачами чи учасниками якої вони були впродовж тривалого періоду?

З економічної, соціальної та політичної точок зору Україна є одним з найбільших розчарувань останнього десятиліття. Вона впевнено може слугувати зразком для вивчення цього безболісного і навіть приємного на початку вірусу, який безповоротно призводить до повільної та болісної смерті патріотизму –  корупції.

Можна з впевненістю стверджувати, що, за винятком деяких рідкісних випадків,спад української економіки спостерігається в усіх галузях, необхідних для побудови розвинутої та демократичної держави.

Промисловість. З кінця дев’яностих років розвинена промислова інфраструктура, залишена СРСР, чекала на інвесторів та професіоналів для модернізації. Основи були закладені, ринок існував, сировина та робоча сила були на місці. Завдяки відсутності совісті та моралі, люди, що мали вплив на ситуацію, зрозуміли, що за невеликі кошти, за допомогою погроз та махінацій з підписами, можна легко привласнити собі заводи і навіть цілі комплекси. Їх руйнування та розкрадання  приносило достатньо, щоб підкорити собі решту України та отримати владу.

За винятком декількох корпорацій, які присутні у всіх куточках світу навіть в умовах нерентабельності у короткостроковій і середньостроковій перспективі, дуже незначна кількість національних чи міжнародних компаній можуть похвалитися сьогодні позитивними показниками.

Сільське господарство. Українські аналітики та інші особи, компетентні у проектах агрохолдингів, цифрами та графіками  доводять зростання у використанні земель, у виробництві та в експорті. Якщо ці цифри є беззаперечними, то методи, які використовувались для їх досягнення, змушують нас констатувати розкрадання української землі та сільськогосподарських ресурсів невеликою кількістю людей, про яких вище велась мова.

Фінансова потужність та політична влада дали олігархам  можливість привласнювати собі право на оренду землі за цінами, які кидають виклик міжнародній конкуренції. Влада, що їм належить, надала кредити, лізинги і навіть дотації, які  завдяки резервам державного бюджету дозволяють поглинати всі сільськогосподарські ресурси всупереч соціальній, екологічній та податковій етиці.

Більшість програм з розвитку сільського господарства були розділені між агрохолдингами та олігархами задовго до того, як малі фермерські господарства дізнавались про їх існування.

Агрохолдинги, поява яких була спрощена державними махінаціями, забезпечують робочі місця лише для незначної частини місцевого населення, не надають жодної соціальної вигоди регіону, жодного прибутку до бюджету. Вони розоряють фермерів, знищують екосистему, всі тривалі та біологічні перспективи у сільському господарстві та відновлення середніх сільськогосподарських господарств, необхідних для рівноваги агро-харчового сектора, розвитку туризму та виживання сіл.

Як сільське населення сприйняло укоріненню цих агрохолдингів? На жаль, відповідь дуже проста: сільське населення звикло бути пасивним до дій влади, а також способу життя, який пригнічує всі їх амбіції. Тиск центральної влади, хабарі депутатам місцевих рад та чиновникам з боку агрохолдингів зробили решту. У той час як  фермерові потрібно буквально гризти землю, щоб отримати договір оренди, декілька мішків цукру, подарованих сільським управителям, і декілька доларових купюр для чиновників достатньо для представників агрохолдингів, щоб отримати всього за кілька тижнів тисячі гектарів землі за один раз (не зважаючи на небажання і непроінформованість деяких власників).

Так, українська влада була достатньо хитрою, щоб дозволити декільком західним агрокомпаніям розпочати свою діяльність в Україні, показуючи таким чином свою готовність до співпраці. Проте ті фермери, які таки наважилися заснувати бізнес в Україні, чудово знають, що після короткого періоду відкритості, наступають напружені часи із постійним тиском та невпевненістю. Я маю на увазі також і надмірні та дуже «пристрасні» перевірки різних адміністративних органів, які змушують вплутуватись у тенета корупції.

Закони про власність на землю і аграрна політика орієнтовані лише на „комедію” власників агрохолдингів, і все це всупереч «солодким» словам влади до обманутих європейських політиків, яким нічого робити в Україні, окрім як купувати зерно для переробки чи для дистилювання, незалежно від господарств, в яких воно вирощене.

Водні ресурси та ліси. Ситуація не краща. Відбулося розкрадання та вивіз з України високоякісної деревини, та ніхто не переймався необхідністю створення столярних майстерень та цехів з переробки благородного дерева. Зараз основу експорту в Європу складають дрова,  тим часом, схема продажу дров для населення не передбачена. Напевно, логіка тих, хто приймає рішення, наступна: чому влада повинна допомагати сільському населенню отримати права на їх частку деревини, тоді як у більшості сіл були прокладені газопроводи. І нічого, що жителі стали залежними від газу і безсилими проти цін, встановлених олігархами, які, між іншим, контролюють видобуток і транзит. Фауна була знищена забрудненням, спричиненим методами ведення сільського господарства, безконтрольним полюванням та незаконною риболовлею. Все це закриває ще одні двері для розвитку туризму.

Освіта. Сприятливі умови для корупції і природна людська лінь призвели до деградації всієї системи освіти, починаючи вже від дитячих садків, де без хабаря чи зв’язків не можна отримати місце.

В університетах спраглі до знань студенти, які відмовляються піддатись спокусі отримання диплому шляхом корупції (часто через нестачу коштів), губляться серед своїх однолітків – дівчат, одягнених та намальованих, як у серілах «b», та багатих молодиків, які сідають після занять за кермо своїх позашляховиків, наперед демонструючи престижність їх майбутньої посади.

Молодь, яка все-таки своїми знаннями отримує справжні дипломи, розуміє, що їх майбутнє – не в Україні. Звідси і відтік кваліфікованих спеціалістів та мізків, а ті, що отримали свої дипломи завдяки корупції, у майбутньому керуватимуть освітою чи обійматимуть посади у владі.

Потрібно таки визнати, що існує і позитивна сторона освіти. Здібності українських студентів до високих технологій дають Україні підґрунтя для зростання цінності людських ресурсів у галузях інформатики та телекомунікацій. На жаль, ці ресурси використовуються, в основному, західними компаніями, які при невеликих інвестиціях (приміщення в оренді та обладнання в лізингу) експортують продукцію через Інтернет, що не приносить великої користі економіці країни.

Адміністрація, Правосуддя. Ситуація з наданням населенню адміністративних послуг, із судовою правоохоронною системою є повністю і беззаперечно катастрофічною.

На початку 2000-х років корупція, без сумніву, існувала,  про неї всі знали, але вона була «тихою». Сьогодні ж митник, суддя, прокурор, який пропрацював два-три роки на своїй посаді з зарплатнею у декілька тисяч гривень, їздить на дорогому автомобілі, будує віллу (чи навіть декілька вілл) приголомшливих розмірів, відпочиває по декілька разів на рік і відкриває власний непевний бізнес. І все це без найменших докорів сумління і навіть гірше, без жодних перевірок з боку держави.  Який суддя, прокурор чи працівник податкової поліції зацікавлений у тому, щоб покласти край цій системі? « Всі так роблять, тому немає причин мені не робити так само, причому швидко і у великих обсягах, бо я купив своє місце, і хтось може в мене його відібрати, заплативши більше». Саме така логіка і сприяла в останні роки неймовірному розвиткові корупції на всіх рівнях влади.

Більшість судових справ вирішуються між суддями та адвокатами під час приватних бесід, ще перед відкритим слуханням. Перемогу отримує найщедріший, але переможена сторона зможе відігратись у другому турі на апеляції…

Інфраструктура. Ще з періоду розпаду СРСР стан доріг завжди був проблемою. На щастя, у рамках зближення з Європою та організації Чемпіонату Європи з футболу у 2012 р., західні чиновники та банкіри в прямому значенні слова «викинули» кредити на оновлення основних доріг, які були задіяні у Чемпінаті Європи. Слід зауважити, що вартість цих доріг у декілька разів перевищувала вартість аналогічних доріг у Європі, і це при гіршій якості самих дорогих українських доріг.

Тим часом інші дороги належним чином не обслуговуються впродовж багатьох років. І якщо туристи та приїжджі іноземці змушені випробовувати на міцність свої автомобілі, які час від часу «підстрибують» та потрапляють у ями на дорогах сумнівної якості, що з’єднують великі міста, то ситуацію з другорядними дорогами між селами можна порівняти хіба що із післявоєнною.

Система електропостачання нічим не краща, ніж дорожня мережа. На початку 2000-х років французька компанія EDF (Électricité de France) хотіла отримати частину ринку постачання електроенергії в Україні і навіть інвестувала у створення представництва у Києві. Проте, звичайно ж, корумповані представники влади зберегли старі схеми постачання електроенергії, надаючи перевагу використанню старих мереж без жодної модернізації, проте з вигодою для себе. Як наслідок, незважаючи на збільшені тарифи для домогосподарств, якість електроенергії залишається неприпустимою, із частими відключеннями, стрибками напруги і навіть переключанням фаз.

Водопостачання збереглося у великих містах, де існують централізовані мережі подачі води, часто насиченої важкими металами та сумнівного кольору, за яку споживачам доводиться платити немало. У селах такі мережі відсутні.

Туризм. Якби Україна радикально змінилась, викорінила корупцію та позбулася корупціонерів, це  дало б поштовх новій хвилі туризму. Адже феномен туристів, що радше з цікавості приїжджали для знайомства з новою країною, який існував на початку 2000-х років, відійшов у минуле. Посередня якість інфраструктури, високі ціни на авіаквитки, поступове зникнення фольклору та традицій, а також практична відсутність специфічних для певного регіону гастрономічних особливостей не приваблюють туристів.

Тут ми не говоримо про туристів, метою яких є знайомство із нічним життям українських міст, ні про «голлівудські» готелі олігархів, в яких панує холодна та позбавлена «душі» атмосфера.

Охорона здоров’я. Наполегливість та професіоналізм хірургів та інших лікарів, які здобули свою освіту ще за часів СРСР, заслуговують найвищих похвал, та проблема з корупцією в освіті, а також відтік кваліфікованих кадрів не дозволяють з оптимізмом дивитися на майбутнє покоління українських лікарів. Так, деякі українські лікарні володіють найсучаснішим обладнанням, яке вони отримали  як подарунок від колег з Заходу, проте їм не вистачає спеціалістів, які б вміли на цьому обладнанні працювати.

Разом з тим хворий, якого схопив апендицит, може тривалий час не отримувати належного лікування з ризиком ускладнень, інколи навіть фатальних, якщо у нього немає за що купити медикаменти, чи навіть хірургічні матеріали, необхідні для операції (не говорячи вже про проблеми з персоналом у лікарнях).

Тому багаті українці лікуються за кордоном…

Рішення. Щоб зупинити корупцію і підготувати бюджет, сприятливий для розвитку держави, рішення прості і навіть очевидні. Але оскільки вони суперечать інтересам осіб, які керують державою, то про них ніхто не наважується говорити. Поговорімо лише про елементарні рішення, такі як застосування на практиці митних зборів, податків на нерухомість, податків на транспортні засоби, дорожніх податків,  податків на прибуток, контроль за ситуаціями з індексами та ін.

Прем’єр міністр та Президент не втомлюються говорити про люстрацію. Під цим терміном потрібно розуміти не ритуальне очищення, а контроль над видатками та майном депутатів та чиновників відповідно до їх прибутків. Якщо ця процедура є цілком природною та очевидною для громадян західних країн, то в Україні така «люстрація» була б переворотом.

Постають наступні запитання: Хто буде „люструвати”? Кого будуть „люструвати”? Якими будуть санкції?

Важко уявити депутатів, що голосують за закони, які запроторять їх та їхніх колег чиновників до в’язниці чи призведуть до конфіскації їх майна.

Зараз багато говорять про люстраційний комітет, але ходять чутки, що треба дорого заплатити, щоб стати членом цього комітету… але ж ця «інвестиція» окупиться за декілька місяців. Люди не настільки дурні і не повірять у вибіркову люстрацію, проведену вибраним комітетом.

Проте, рішення мало б були дуже простим: поставити на шальки терезів офіційні доходи чиновників за попередні роки з одного боку та рівень їхнього життя та статків – з іншого. Навіть якщо основна частина вкрадених коштів знаходиться за кордоном та прихована за складними схемами власності підозрілих підприємств, нерухомість та інше майно, що знаходиться в Україні, становить надзвичайні багатства, не задекларовані і не оподатковані.

Логічно, що урядовець чи політик, якому належить більше майна, ніж мало б належати, згідно з рівнем його зарплатні, повинен сплатити податок з різниці (крім штрафів та санкцій) під страхом конфіскації його майна у випадку ухиляння від сплати такого податку.

У бюджеті також багато незрозумілих прогалин :

– Контрабанда. Деякі сусідні країни заохочують торгівлю з українцями, відшкодовуючи ПДВ на всі товари за допомогою системи TAX FREE, чудово знаючи та усвідомлюючи, що податок на імпорт та ПДВ не оплачуються на українській стороні. Таким чином споживачі уникають сплати ПДВ, купуючи навіть товари першої необхідності за кордоном. І навіть гірше, підприємець може додати до свого прибутку ПДВ, який він не сплачує, купуючи товари за кордоном і перепродуючи їх в Україні. Така схема, без сумніву, завдає збитків бюджетові України, а також шкодить місцевим виробникам. Отже, можна констатувати існування схеми контрабандного завезення товарів першої необхідності, які могли б вироблятись у країні. Єдині, хто отримує вигоду від цієї схеми – це митники, що користуючись своїм службовим становищем та відпрацьованими корупційними схемами, отримують вигоду, та докладають свою руку до знищення української промисловості та внутрішньої торгівлі.

– Практична відсутність податків на нерухомість та прибуток. Тобто власник будинку чи квартири, отриманої чи привласненої за незначну суму завдяки приватизації, живе в достатку, не сплачуючи жодних податків. Слід запровадити систему кадастрового обліку з відсотком оподаткування, який би залежав від якості об’єктів нерухомості та їх призначення (основне місце проживання чи нерухомість для здавання в оренду). Така система слугувала б також базою для затвердження мінімальних тарифів на оренду, щоб встановити податок на прибуток від здачі в оренду житла. Така система, без сумніву, приносила б значні кошти в бюджет та дозволила б запровадити логічні та справедливі правила на ринку нерухомості.

– Податок на прибуток підприємств і перевірка статусу приватних підприємств. Настав час навести лад та чітко розмежувати реальних приватних підприємців, ремісників чи маленьких продавців – з одної сторони, і групи фіктивних приватних підприємців, організовані і керовані великими комерційними структурами з чіткою підпорядкованістю, створені для того, щоб уникнути оподаткування великих підприємств.

Чи можна вважати нормальним те, що чек за проживання в готелі розділений на декілька квитанцій від приватних підприємців ? У Європі будь-які зв’язки підпорядкування між підрядником та клієнтом розглядаються як шахрайство та порушення соціального законодавства.

Система і категорія підприємств „приватний підприємець”, які  мали б сприяти розвиткові ремісництва та дрібного виробництва, використовуються для схем, метою яких є уникнення сплати податків та соціальних виплат та відмивання контрабандних товарів.

Без радикальних змін, знищення корупції, громадянської і політичної волі зробити з України розвинуту демократичну державу неможливо. Дуже потрібні малі та середні  підприємства західного типу (в галузі промисловості чи сільського господарства), які могли б створити величезну кількість робочих місць. І що найважливіше: треба навчити українців працювати за західними стандартами. Без переліченого буде дуже складно відновити довіру інвесторів.

Впродовж 15 років мого перебування в Україні я постійно чую з вуст українських громадян  одні і ті ж слова: державою керують олігархи, влада, правоохоронна система та суди корумповані, депутати некомпетентні та ін.

Під час розмов на цю тему з чиновниками та керівниками, вони впевнено заявляють: „ Ваша правда, та я не можу змінити систему”.

Не боячись наївно висловити очевидне, необхідно прийняти істину: «Корупції не існує без того, хто дає».

Тому, Пані та Панове українці всіх рівнів, якщо Ви погоджуєтесь з усім вище написаним, м’яч постійно перебуває на вашій частині поля. І що Ви робите?

Не забуваймо, що причини двох останніх революцій, анексії Криму та війни на Сході України мають спільне походження: корупцію.

Бернар Вілем.

La Libre Belgique: A Lviv, les arbres de la discorde

Article publié dans La Libre Belgique, le 24/06/2015

Sur l’herbe verte du parc de la place Saint Ioury, un petit garçon court entre les arbres et des tentes dressées là, un ballon au pied. “Lui et ses parents habitent ici depuis quelques nuits,” commente Iryna Ianiv. La jeune militante civique fait partie du groupe “Sauvons le Square”, qui s’oppose depuis la mi-juin aux bulldozers et aux tronçonneuses. “Nous refusons qu’ils coupent les arbres centenaires et défigurent ce parc,” poursuit Ioulia Iourchenko, une autre militante. “La municipalité de Lviv et l’Eglise ont trahi la société civile, on ne va pas céder.”

Screen Shot 2015-06-24 at 15.01.14