Libération: La Prison secrète de l’Ukraine

Article publié sur le site de Libération, le 21/07/0216

Régulièrement, les gardiens de prison venaient répéter à Kostantin Beskorovaynyi : «Tu n’existes pas. Nous n’avons même pas de budget pour te nourrir. Tu n’existes pas.» Sans avocat, sans possibilité de communiquer avec le monde extérieur, entassé dans une petite cellule avec de nombreux autres détenus, sans possibilité de promenade, Kostantin Beskorovaynyi a passé 15 mois dans une prison secrète. Une histoire digne d’un film d’espions, mais bien réelle, à quelques centaines de kilomètres des frontières de l’Union européenne.

Screen Shot 2016-07-21 at 15.29.43

 

«C’est un centre de détention arbitraire et clandestin, vraisemblablement situé dans les locaux des Services de sécurité d’Ukraine (SBU) à Kharkiv, dans le nord-est du pays», explique Denis Krivosheev, directeur adjoint d’Amnesty International pour l’Europe et l’Asie Centrale. Ce jeudi, il présentait à Kiev un rapport réalisé conjointement avec l’ONG Human Rights Watch (HRW) sur les arrestations et détentions arbitraires et les cas de tortures des deux côtés de la ligne de front du conflit dans le Donbass.

Tortures et disparitions

«Les autorités auto-proclamées de Donetsk et Louhansk ont recours aux mêmes abus», confirme Tanya Lokshyna d’HRW, citant des passages à tabac à répétition, des actes de torture divers, ou encore des disparitions prolongées et non-justifiées. «Il ne s’agit pas de jeter la pierre à un camp ou un autre, complète Krasimir Yankov d’Amnesty. Mais La différence notable, c’est que les territoires séparatistes sont par définition des zones grises. A la différence de l’Ukraine, qui est un Etat de droit. L’existence de cette prison secrète est une violation flagrante de nombreuses conventions internationales, mais avant tout de la loi ukrainienne».

D’après les entretiens et les recherches menés par les ONG internationales, jusqu’à 70 personnes ont été entassées dans cette prison secrète, au plus fort du conflit du Donbass. «La majorité d’entre elles ont déjà fait l’objet d’échanges de prisonniers. Mais à la fin février, il y avait au moins 16 personnes toujours incarcérées»,poursuit Krasimir Yankov. Des personnes coupées de leurs familles, arrêtées sur la base d’accusations douteuses, dans le cadre de la guerre hybride du Donbass.

Aveux extorqués

Kostantin Beskorovaynyi était un conseiller municipal communiste à Kostyantynivka, un temps bastion des forces pro-russes et russes, au nord de Donetsk. Arrêté lors d’une intervention musclée en novembre 2014, il fut d’abord torturé. Avant de signer des aveux le reconnaissant coupable d’avoir voulu empoisonner le réseau de distribution d’eau de sa ville, reprise par les forces ukrainiennes. Sa confession signée et enregistrée, il a disparu jusqu’à sa libération en février 2016. Celle-ci n’était pas plus justifiée que son arrestation.

«La justice n’est efficace que si elle est rendue d’abord chez soi», lance Rachel Denber d’HRW. «Le procureur général ukrainien nous a assuré qu’une enquête était en cours concernant ces allégations de prisons secrètes. Il est important de suivre le déroulement de ces enquêtes, afin de s’assurer qu’elles ne sont pas superficielles, et que ce genre de pratique cesse, des deux côtés de la ligne de front».

Mediapart: Du passé soviétique, l’Ukraine tentée de faire table rase

Article co-réalisé avec Laurent Geslin, publié sur le site de Mediapart, le 01/05/2016

Plus de deux ans après les événements du Maïdan, la chute de Viktor Ianoukovitch, l’annexion de la Crimée par la Russie et le début du conflit séparatiste dans le Donbass, l’Ukraine est engagée dans un vaste processus de relecture de son passé. Reportage.

DSC01962

Dans la ville de Tcherkassy, à une centaine de kilomètres au sud-est de Kiev, Lénine porte désormais une masse d’arme à la place de ses pamphlets révolutionnaires. Il a revêtu des habits de cosaque. À Odessa, le grand port de l’ouest du pays, le leader bolchevique a endossé la sombre cape de Dark Vador. Depuis un an, les monuments représentant les dirigeants de l’Union soviétique sont devenus une source d’inspiration pour les artistes ukrainiens. Quand ils ne sont pas tout simplement abattus. À Krementchouk, une agglomération installée sur les rives du Dniepr, c’est dans la cour du service municipal d’entretien des espaces verts que le Lénine local est entreposé, en attendant que les autorités sachent que faire de ces tonnes de métal. « Ce n’est que mon opinion, mais c’est difficile d’être d’accord avec la politique de décommunisation, cela représente une partie de nos vies : l’arrivée de notre “grand-père” Lénine au pouvoir, l’émergence du communisme, la Seconde Guerre mondiale… », explique Dmytro, un employé de la mairie, en contemplant la statue qui repose sous un arbre.

Lire le reste de l’article ici (accès abonnés) 

Ithaque: Les Exilés de l’Atome

Reportage co-réalisé avec Laurent Geslin et Niels Ackermann, publié sur Ithaque, le 26/04/2016

A Vilcha, petite localité proche de Kharkiv, la population majoritairement formée par des déportés de la zone de Tchernobyl, s’apprête à commémorier les 30 ans de la catastrophe dans une atmosphère pour le moin morose. Les reporters Sebastien Gobert Laurent Geslin et Niels Ackerman sont allés à la rencontre de ces exilés de l’atome et publient sur ITHAQUE une longue version de leur récit.

Vilcha_femme_3_bis
L’accueil chaleureux de Tetyana Sementchouk. Niels Ackermann/Lundi 13

Malmenée par les secousses, la voiture traverse la forêt sur une route faite de plaques de béton mal alignées. A chaque soubresaut, Niels pousse un râle énervé: sa voiture, fraîchement sortie d’un concessionnaire de Suisse romande, en prend en coup. A l’entrée du village, au-delà des champs de terre noire, des maisons de briques retranchées dans des petites parcelles de jardins individuels forment une ligne qui semble sans fin. Malgré cette ambiance typique de la campagne ukrainienne, on devine vite que Vilcha n’est pas un village comme les autres. Ici, on ne trouvera aucune de ces maisons de bois, si caractéristiques de la plaine céréalière ukrainienne. Ce qui attire l’oeil, ce sont ces pavillons, tous identiques, qui semblent avoir poussé comme des champignons. Plan de construction à l’octogone, lignes droites et une passante sympathique qui confirme le chemin: la route cabossée que nous empruntons mène bien au bâtiment décrépi de l’administration locale où nous avons rendez-vous. Devant la porte principale, un monument en forme de cloche a été érigé. Sur la pierre, une date symbolique: celle du 26 avril 1986, le jour fatidique de l’explosion du réacteur numéro 4 de la centrale de Tchernobyl.

Capture d’écran 2016-04-25 à 15.01.13
Plus de 700 kilomètres séparent Vilcha 1 et Vilcha 2. Source: Ithaque

Au moins, nous ne nous sommes pas trompés de village. Nous sortons de la voiture. Niels a son appareil photo en bandoulière, Laurent, son enregistreur, et moi, mon carnet de notes. “Vilcha, c’est un endroit particulier, construit par, pour et avec des évacués d’un village anciennement appelé Vilcha, dans la zone interdite de Tchernobyl”, que l’on m’avait dit à Kharkiv, la grande ville du nord-est du pays, à 60 kilomètres d’ici. L’occasion idéale de réaliser un reportage sur Tchernobyl à plus de 700 kilomètres de la zone, loin de la foule de journalistes internationaux dépêchés à la centrale pour y “couvrir” les 30 ans de la catastrophe nucléaire. A l’accueil chaleureux des habitants, nous savons déjà que nous ne regretterons pas le déplacement.

Vilcha_vue_2

Bienvenus dans un “Village Unique”

«Vilcha, c’est un village unique”, confirme d’emblée Tetyana Sementchouk. “Il a été construit pour les victimes de Tchernobyl. Tout le monde vient de la zone. Ici ne vivent que des invalides, des gens qui ont été évacués, des liquidateurs, ceux qui ont été dépêchés à la centrale pour contenir la contamination…» Tetyana Sementchouk, le visage encadré par sa coiffure blonde, est la responsable de l’Association “La Mémoire de Tchernobyl”, très impliquée dans la vie du village. Il y a exactement 30 ans, elle avait 22 ans, et était enceinte de sa première fille. Elle était une insouciante habitante de Prypiat, une des “villes de l’atome” soviétiques, construite en 1970 pour héberger le personnel de la centrale voisine. «Le 26 avril, c’était un beau jour de printemps, comme ceux qui avaient précédé. Nous avions de la famille de Biélorussie qui était venue nous rendre visite. Personne ne se doutait de rien». Aucune alerte n’avait été lancée par les autorités. Seuls les résidents d’immeubles en hauteur avaient pu remarquer que de la fumée montait de la centrale.

«Le premier signe que quelque chose d’anormal se passait, c’était l’asphalte, qui était comme humide, recouvert d’une couche d’une substance non-identi- fiable…» Le malaise s’installe quand Tetyana Sementchouk se rend à la gare ferroviaire, pour y prendre son bus. «Les gens attendaient, pour rien: il n’y avait pas de bus, il n’était possible de se rendre nulle part». Elle apprendra par la suite que tous les véhicules disponibles ont été réquisitionnés pour aider à la lutte contre le feu qui s’est déclaré à la centrale. L’énervement d’être en retard au travail se transforme alors en anxiété puis en panique. Les gens commencent à errer en ville, désemparés, à la recherche de réponses. La suite appartient à l’histoire: des douzaines de personnes tombent malades dans les heures qui suivent, et les autorités procèdent à l’évacuation de l’ensemble des habitants le 27 avril. En quelques heures, ce sont 53’000 personnes qui sont transportées vers des villages à l’écart de la zone.

«Ils nous avaient dit que cela ne durerait pas plus de trois jours. Les gens n’avaient pris que le strict minimum. Nous avons tout laissé derrière…», se rappelle Tetyana Sementchouk, la voix chargée d’émotion. Après avoir réalisé qu’elle ne rentrerait jamais chez elle, la jeune femme passe quelques temps en Biélorussie, avant d’être relogée à Vilcha, petit village dans l’oblast (région) de Kiev. Le “Vieux Vilcha”, appelle-t-on cette bourgade maintenant… A quelques 40 kilomètres de la centrale, la localité n’a pas été placé dans la “Zone d’Exclusion” avant 1993. Les autorités soviétiques avaient néanmoins compris très tôt que le village n’était plus habitable: les plans de construction d’un “Nouveau Vilcha”, dans l’oblast de Kharkiv, à plus de 700 kilomètres de là, sont établis dès 1988.

Lire le reste du reportage ici (accès libre)

5.ua: БУТИ ЄВРОПЕЙЦЕМ – ОЗНАЧАЄ НЕ ТІЛЬКИ БУТИ КРАЇНОЮ НА МАПІ: ЙДЕТЬСЯ ПРО ПРИНАЛЕЖНІСТЬ ДО СПІЛЬНОТИ ЦІННОСТЕЙ

Інтерв’ю на 5.UA, опубліковані на 11/08/2015

English version here

Французький журналіст Себастьєн Ґоберт, який вже більше 4-х років працює в Україні, в ексклюзивному інтерв’ю 5.ua розповів про свої враження від України, те, чим наша держава цікава світовим ЗМІ, про події на Майдані і на Донбасі, а також свої думки про те, як Україні стати повноправною частиною європейської спільноти.

Screen Shot 2015-08-14 at 10.48.55

УКРАЇНА – ВЕЛИЧЕЗНА КРАЇНА, ПОВНА ІДЕЙ І НОВИХ ІНІЦІАТИВ, ЯСКРАВИЙ ВИБУХ ЯКИХ МИ БАЧИЛИ НА МАЙДАНІ

– Чому Україна? Чому Ви вирішили тут працювати?

– Я жив у різних європейських країнах протягом багатьох років, в основному у посткомуністичному просторі: в Латвії, Польщі, Угорщині – і багато подорожував цим регіоном. У квітні 2011-го в мене з особистих причин з’явилася можливість приїхати в Україну і почати тут жити. Після багатьох зустрічей і можливостей, я почав працювати як журналіст і кореспондент франкомовних ЗМІ. З того часу я ніколи не думав про виїзд з України, оскільки знаю, що моє життя буде тісно пов’язане з цією країною ще багато років.

– Про Україну світ масово заговорив під час Майдану і подій на Сході. Чи була Україна цікава західним медіа до цього?

– Не все так просто. Україна була цікавою для світу і світових ЗМІ довгий час. Цікавою не з точки зору подій і сенсаційних справ, а цікавою в плані дослідження країни, культурних та народних історій тощо. Те саме відбувається з кожною країною у світі – ви не почуєте багато про Іран, Аргентину, Чад та Швецію, окрім великих подій, які викликають міжнародний резонанс.

Навіть якщо західні ЗМІ не говорили про Україну щодня, як це було протягом останніх двох років, Україна все одно постійно була цікавою і згадуваною. Це була велика пострадянська країна, з населенням у 46 мільйонів, на порозі ЄС і Росії, дуже різноманітною – від Львова до Донецька, від Чорнобиля до Криму…

Я можу вас запевнити, що в мене як у іноземного кореспондента було багато роботи зі самого початку – від весни 2011-го до початку Євромайдану. Різниця, яка потім сталося, була з точки зору кількості (я почав писати набагато більше) і якості (у мене було набагато менше часу, щоб зосередитися на реальних проблемах, оскільки я передавав топові новини).

– Які проблеми Ви висвітлювали до минулорічних подій?

– Як іноземний кореспондент, пов’язаний з Україною все більше і більше, я пробував пов’язати роботу і особисті інтереси – пробував знайти історії, які були цікаві в країні і доречні західній аудиторії. Звичайно, це – підйом Сім’ї, Тимошенко у в’язниці, мовний закон, імпорт газу з Росії, перспективи видобутку сланцевого газу, Євро-2012, феномен Курченка, шоколадна війна тощо.

Важливо, щоб журналістика, зокрема іноземна, не фокусувалася виключно на проблемах України. Україна – величезна країна, повна ідей і нових ініціатив, яскравий вибух яких ми бачили на Майдані, я мав можливість розповісти про місцеві ініціативи з покращення життя сіл, про активізацію громадян проти незаконних забудов, про нові ЗМІ, про інноваційні підприємства, про культурні проекти і т.д.

Дещо можете побачити у моєму блозі: Nouvellesdel’Est.

Screen Shot 2015-08-14 at 10.48.59
– Ви багато їздили Україною. Чим, на Ваш погляд, різняться між собою регіони?

– Країна дуже різноманітна, але я б ніколи не сказав, що вона була розділеною, принаймні, до штучного розділення, спричиненого анексією Криму та війною. Відмінності очевидні між Києвом, Львовом, Донецьком, Харковом, Чернівцями, Ужгородом… Очевидно, можна побачити регіональні та географічні відмінності, різні етапи історії, різні економічні структури, різні стосунки з сусідніми країнами … Те, що я бачив схожого – це твердий шар збереженої радянщини, кулінарія, інфраструктура, політичне життя.

– Де Вам сподобалося найбільше?

– Складне питання. Я справді насолоджуюся Львовом, Вінницею, Києвом, Харковом та Одесою. Я захоплений Карпатами, люблю місцевість навколо Харкова і Чернігова, мені подобається проводити час на Волині, басейн Дніпра, між Каневом та Херсоном – просто чарівний. Складне питання.

У НАСЕЛЕНИХ ПУНКТАХ, ЯКІ ПЕРЕХОДИЛИ ПІД КОНТРОЛЬ ТО ОДНІЄЇ, ТО ІНШОЇ СТОРОНИ, МІСЦЕВІ МЕШКАНЦІ ПАМ’ЯТАЮТЬ ЛИШЕ АТАКИ УКРАЇНСЬКИХ ВІЙСЬК. ЦЕ СВОГО РОДУ ПСИХОЛОГІЧНА ШИЗОФРЕНІЯ

– Ви висвітлювали події української Революції. Були на Майдані 18-20 лютого?

– Звичайно. Я йшов у натовпі з Майдану вгору по Інститутській 18 лютого вранці і під час спалаху насильства був на боці революціонерів, тікав з ними, щоб уникнути поліції, був свідком вторгнення Беркуту на Майдан, провів цілу ніч і наступний день на Майдані. За весь час Революції я був на Майдані практично щодня.

У ніч на 19 лютого, виснажившись, я пішов на кілька годин поспати. Прокинувся наступного дня близько 11 ранку: трагічна стрілянина на Інститутській вже закінчилася. Коли я прийшов на Майдан, там лежало багато тіл, хоча багатьох загиблих вже вивезли. Решту дня пам’ятаю дуже розмито.

– Стикалися з представниками міліції та Беркуту?

– Під час Революції – ні. Я контактував з політиками із Партії регіонів і представниками влади, але з правоохоронцями – ні.

– Ви були на Сході. Де саме?

– Ой, знову складне питання. Я був у різних місцях, від Харкова до Маріуполя.

– Потрапляли у небезпечні ситуації?

-Так само, як і всі інші, думаю. На Донбасі ставалося багато різних ситуацій, починаючи з неприємних оглядів на блокпостах і контрольно-пропускних пунктах і до поїздки у Дебальцеве під час облоги міста.

Слід згадати: оскільки я не працюю ні з фото, ні з відео (я пишу тексти і роблю записи для радіо), тому не шукаю важких боїв. Намагаюся зосередитися на економічно-соціально-гуманітарних наслідках війни. Через це я, наприклад, ніколи не намагався потрапити в Донецький аеропорт.

Screen Shot 2015-08-14 at 10.49.02

– Чи доводилося контактувати зі сепаратистами?

– Звичайно. Це одна з переваг іноземного кореспондента: я можу говорити з усіма сторонами конфлікту. Я був присутній на прес-конференціях, робив інтерв’ю, був свідком багатьох подій на території, підконтрольній сепаратистам.

– Як сприймає іноземних журналістів місцеве населення?

– Водночас і з недовірою, і з готовністю до спілкування. Місцеві жителі, які залишилися і/або підтримують владу сепаратистів, знають, що більшість західних ЗМІ засуджує дії проросійських і російських сил. Відтак вони вимагають від західних журналістів « писати і говорити правду ». Водночас, вони щиро бажають спілкуватися про свої болі і печалі – у них є багато питань для обговорення.

Одна цікава річ: в населених пунктах, які переходили під контроль то однієї, то іншої сторони, місцеві мешканці пам’ятають лише атаки українських військ і шкоду, завдану лише ними. Ця свого роду психологічна шизофренія – свідома чи ні – є серйозною проблемою у спілкуванні з місцевими жителями.

Коли справа доходить до роботи там, треба мати на увазі, що середовище не є вільним – навіть для іноземних журналістів. При дослідженні питань, пов’язаних з політикою, контрабандою, присутністю і діями російських військ, націоналізацією економічних активів і політичним тиском, важко зібрати інформацію і безпечно працювати. Українська сторона дуже жорстка у питаннях надання перепусток і дозволів на вільне пересування в зоні ATO. Але сепаратисти жорсткі з усім: прес-акредитаціями, дозволами на пересування і запитами на інтерв’ю.

МЕШКАНЦІ ДОНБАСУ ДОСІ ВІДЧУВАЮТЬ ПРИГНОБЛЕННЯ, РОЗЧАРУВАННЯ, ГНІВ І ЗАГРОЗУ

– Що, на Вашу думку, спричинило події на Донбасі?

– Наскільки я можу сказати, це трагічне поєднання різних чинників. По-перше, різке падіння економіки Донбасу, яке було спричинене місцевою владою і олігархами, та ігнороване Києвом. Це спричинило серйозне невдоволення в регіоні та психологічне нерозуміння: мешканці Донбасу працювали важко. У їхній уяві, важка праця означала покращення добробуту і годування решти країни. Більшість із них не бачили або не хотіли бачити ширше. Тому вони не розуміли упереджень щодо Донбасу в інших регіонах України і відчували – і все ще відчувають – пригноблення, розчарування, гнів і загрозу.

По-друге: маніпуляції з усіх боків: місцевої еліти та олігархів, місцевих ЗМІ, українських ЗМІ, російських ЗМІ.

По-третє: імперіалістичні проекти з російського боку: як кремлівської влади, так і авантюристів ультра-націоналістичного штибу, таких, як «Стрєлков» і Бородай. Війна на Донбасі виглядає тільки частиною ширшого плану із дестабілізації України та створення такої собі «Новоросії».

По-четверте: наплив бойовиків з різних країн різних ідеологічних спрямувань і з різними цілями: ідеологічними, авантюрними, грабіжницькими чи просто для втечі від нещасного життя на Уралі чи навіть у Франції тощо. Присутність цих авантюристів і найманців у конфлікті розмиває всі орієнтири.

По-п’яте: дуже слабка і недостатня реакція центральної влади у Києві – з різних причин. Краматорськ, Слов’янськ, Іловайськ, Дебальцеве та інші – українське політичне і військове керівництво зробило серйозні помилки на цьому шляху. Незважаючи на офіційні заяви, на мою думку, зараз центральна влада не хоче повернення Донбасу. Жодна з ініціатив Києва не змушує мене думати, що вони хочуть його назад.

– Як подолати наслідки війни на визволених територіях?

– Є декілька очевидних елементів: добре дбати про вимушених переселенців і розвивати країну таким чином, який повністю протилежний російській пропаганді і зробити це так, щоб населення Донбасу могло побачити своє майбутнє в Україні.

Що стосується загальної ситуації, то це буде болісно і займе багато часу. Я не маю на це відповідей: українці мають самі знайти свої власні відповіді.

Також потрібна серйозна робота для забезпечення якісної, достовірної інформації, щоб протистояти російській пропаганді.

УКРАЇНЦІ – ЄВРОПЕЙСЬКА НАЦІЯ ІСТОРИЧНО, ГЕОГРАФІЧНО, КУЛЬТУРНО ТА АБМІЦІЙНО

– Теперішня українська влада взяла курс на децентралізацію. На Ваш погляд, це правильний шлях? Чи не може це в майбутньому призвести до сепаратистських настроїв в окремих регіонах?

– По-перше: децентралізація хороша сама по собі як політичний процес. Тим не менше, вона може дати результат тільки в межах політичної та адміністративної системи, яка сама по собі є дієздатною. Тому потрібно реформувати державу, люструвати бюрократію, боротися з корупцією, перш ніж думати, що децентралізація може бути вирішенням якихось проблем.

Що стосується ризику зростання сепаратистських рухів, я не вірю в це. Сепаратистський рух є результатом поєднанням економічних, політичних і медійних факторів, а не наслідком децентралізації.

– Як сприймають теперішні українські події французи?

– Французька громадськість не повністю розуміє українські події. Через невігластво, через історичні непорозуміння, через потужну російську пропаганду, через слабку комунікаційну стратегію української влади і через дуже сильний, ірраціональний антиамериканізм у Франції, які приховують вади російського імперіалізму.

Загалом, я б сказав, що дії Росії дійсно налякали французьку громадськість: Наскільки далеко Путін може зайти? Що він хоче? Тим не менше, це не означає, що французька громадськість довіряє Україні і українській владі – через перебільшене упередження щодо українських добровольчих батальйонів і «Правого сектора», через місцеву корупцію та через обережне ставлення до українських революцій (Помаранчева революція не дала результатів, на які очікувала західна громадська думка, на відміну від Грузії…).

– Нещодавно делегація французьких депутатів відвідала Крим. Це була їхня особиста ініціатива? 

– Це було їхнє власне право і прерогатива. Те, що французькі депутати мають певні зв’язки з Росією і намагаються підтримувати хороші відносини з Кремлем – не новина. Питання в тому, що потрібно для того, щоб відбувся аналогічний візит французької парламентської делегації в Україну.

– Днями було скасовано контракт щодо постачання Францією Росії “Містралів”. Чому цей процес так затягнувся? Чому Франція так довго вагалася?

– Існує одне просте пояснення: політичне боягузтво. Це єдиний спосіб пояснити цю тривалу історію. Знаєте, французькі високопосадовці дійсно не повністю усвідомлювали українські події – так міністр закордонних справ Лоран Фабіус все ще закликав до виконання домовленостей між Януковичем і об’єднаною опозицією навіть після втечі Януковича з країни і зміни влади…

– Як Ви оцінюєте, чи достатньо кроків робить українська влада на зближення з ЄС?

– Мені здається, в тому-то й справа, що наразі промови і здійснення необхідних реформ поєднуються. Ми побачимо, чи ці слова втіляться у дії й ці реформи будуть повністю реалізовані: в цьому ключ.

Знову ж таки, існує проблема комунікації. Коли Петро Порошенко обіцяє лібералізацію візового режиму до 1 січня 2015 року або статус кандидата в ЄС до 2020 року… Важко повірити, що це можливо.

І, нарешті, інша частина проблеми полягає в самому ЄС: європейці не достатньо визначилися щодо України і не можуть дати їй чітких перспектив. У цьому проблема.

– Що, на Вашу думку, мають зробити українці, щоб стати європейською нацією?

– Українці – європейська нація історично, географічно, культурно та амбіційно. Проте, щоб стати європейцем у сучасному розумінні цього слова, потрібно дотримуватися духу і правил сучасної європейської інтеграції: верховенства права, свободи слова, підзвітності влади, системної боротьби з корупцією тощо. Бути європейцем сьогодні – означає не тільки бути країною на мапі: йдеться про приналежність до спільноти цінностей.

Наталя Корнієнко, 5.ua — 

Libération: Attentats, assassinats : l’autre déstabilisation en Ukraine

Article rédigé à la fin avril 2015, publié dans Libération, le 17/05/2015

«J’ai l’impression que les gens ont pris le pli. On sait qu’après deux semaines sans explosion, mieux vaut ne pas participer aux manifestations pro-ukrainiennes, car on ne sait jamais», soupire Anna Vlasenko, 26 ans. Au quotidien, elle n’a pas peur dans les rues de sa ville de Kharkiv, la plus grande de l’est de l’Ukraine. Mais pour la jeune femme, par ailleurs en charge de projets d’accueil de personnes déplacées du Donbass, il est impossible d’ignorer les bombes qui y explosent régulièrement, et le climat délétère qui en découle. Loin des terres …

Lire le reste de l’article ici (accès abonnés)

La Libre Belgique: Les réfugiés russes malvenus à Kiev

Reportage publié dans La Libre Belgique, le 19/04/2015

Rien n’a changé en Ukraine. Quand j’ai cherché refuge ici, en mai 2014, j’imaginais obtenir un asile politique et continuer à mener mes activités anti-Poutine. En fait, cela a tourné au cauchemar. »Assis dans un café du centre de Kiev, le visage fatigué, Alexeï Vetrov, 36 ans, se souvient de son militantisme pro-démocratique dans sa ville natale de Nijni-Novgorod, puis à Moscou, comme d’une sorte de « belle époque ». « Il y avait du danger, mais au moins, j’étais actif… »

An Auto- something.
An Auto- something.

Depuis son arrivée en Ukraine, il a vécu reclus dans une ferme du centre du pays, vivant de maigres économies. Mais il se retrouve à présent à la rue. A la mi-avril, son dernier appel en justice a été refusé. « Je n’ai plus qu’une chance d’appel pour obtenir un statut de réfugié. Mais je ne me fais pas d’illusions. Les fonctionnaires auxquels j’ai affaire savent très bien que si je dois rentrer en Russie, c’est pour y être arrêté. Mais ils ne veulent pas s’intéresser à mon cas. »

Lire le reste du reportage ici (accès abonnés)

RFI: Le Parlement, l’Histoire, la mémoire, et la subtilité

Séquence diffusée dans l’émission Accents d’Europe, le 14/04/2015

Le parlement ukrainien ne fait pas dans la subtilité quand il s’agit de la mémoire et de l’Histoire avec un grand H. Les dernières lois adoptées, la semaine dernière, par l’Assemblée font couler beaucoup d’encre, puisqu’elles interdisent tout acte d’apologie de l’ex-URSS et condamnent comme criminels les régimes totalitaires nazis et soviétiques. Dans le pays, les réactions sont vives. 

Tout est allé très vite. Le 3 avril, les écussons soviétiques ornés du marteau et de la faucille, qui étaient restés accrochés sur les grilles du Parlement ukrainien depuis l’indépendance du pays en 1991, sont enlevés. Ce que l’on aurait pu considérer comme une initiative isolée s’accompagne le même jour de la publication de quatre projets de lois. Ils sont adoptés le 9 avril à la va-vite, après des débats sommaires.

Lénine et sa vyshyvanka
Lénine et sa vyshyvanka

La première loi prévoit un accès public total aux archives soviétiques. Une autre condamne les régimes totalitaires nazis et soviétiques comme criminels, sans distinction aucune. La troisième accorde un statut spécial aux combattants pour l’indépendance de l’Ukraine au cours du 20ème siècle. Se retrouvent donc glorifiés des militants des droits de l’homme du groupe de Helsinki des années 1970, mais aussi des résistants nationalistes des années 1940, dont certains sont accusés d’avoir pris part à des massacres de Juifs et de Polonais. Pour chapeauter le tout, la dernière loi ordonne la démolition de l’ensemble des monuments soviétiques restants en Ukraine, le changement de nom des rues et places encore dédiées à des héros soviétiques, et criminalise toute utilisation de symboles communistes en public. Les commémorations des 70 ans de la défaite de l’Allemagne nazie auront bien lieu, le 9 mai prochain. Mais selon cette dernière loi, quiconque arborera un drapeau ou symbole soviétique sera passible de cinq ans de prison. Les défenseurs des lois se revendiquent radicaux, et parlent d’une dé-soviétisation nécessaire afin d’achever la transition démocratique de l’Ukraine. Iouriy Loutsenko est le chef du parti présidentiel, le Bloc de Petro Porochenko.

Iouriy Loutsenko: Ce projet de loi n’interdit pas les idéologies, car cela ne serait pas digne d’un pays démocratique. Ce projet de loi interdit les régimes totalitaires!

Les détracteurs dénoncent eux une dictature de la pensée, et un nouveau facteur de division dans un pays en proie à une guerre féroce. C’est le cas de nombreux groupes civiques, l’opposition politique issue de l’ancien régime corrompu de Victor Ianoukovitch, comme le député Dmytro Kolesnikoff.

Dmytro KolesnikoffLe gouvernement bouleverse la vie normale des Ukrainiens en se mettant à réécrire l’Histoire. Le bloc d’opposition continuera de défendre nos vétérans, car ce sont eux nos véritables héros. 

Hormis les controverses internes à l’Ukraine, ces lois mémorielles sont aussi à replacer dans la guerre de l’information qui fait rage depuis des mois. Pour les autorités et médias russes, ce sont vite devenues des armes redoutables.

Ecouter la séquence ici